Підпишіться на У зв’язку із великою кількістю трудових спорів, які розглядають суди, пов’язаних із звільненням керівників підприємств, установ, організацій всіх форм власності за одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником, ВСУ при розгляді справи про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу висловив у постанові від 21.05.2014 № 6-33цс14 правову позицію щодо порядку вирішення такої категорії спорів.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (КЗпП) трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний, зокрема, у випадку одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу).
Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов’язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, та істотності наслідків порушення трудових обов’язків. При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов’язку, який входить до кола його трудових обов’язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов’язку за встановлених судом фактичних обставинах справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв’язку між невиконанням працівником трудових обов’язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення.
Факт тимчасової непрацездатності працівника унеможливлює виконання ним своїх трудових обов’язків з поважних причин і на законних підставах звільняє його від їх виконання та відповідальності за їх невиконання.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Таким чином, трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40, частиною другою статті 41 КЗпП заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.
Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 КЗпП, а відтак встановивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов’язаний поновити працівника на попередній роботі.
